Війна в усі часи була мірилом людяності: її наслідки вражають глибиною величі та падіння сутності людини, усього того, що пов’язує нас із Богом та відокремлює Людей від просто істот. Дуже важко бачити й читати, як під час війни гинуть невинні люди. Не менш болісно спостерігати й за тим, як через людську безвідповідальність страждають беззахисні тварини. Кожен із нас зараз, хочемо ми чи ні, проходить ідентифікацію на те, ким ми є насправді. Часто усвідомлення приходить після відчуття нестерпного болю, який людина відчуває, стикнувшись із певною життєвої трагедією. Така ідентифікація свого часу відбулася й з волонтером Михайлом Лободенком, який не залишився байдужим не тільки до людських страждань, а й урятував від неминучої загибелі тисячі тварин.
Серед жителів Харківщини його називають батьком усіх знедолених та опікуном собак та котів. А створену ним команду – «дивізіоном волонтерів серця». Михайло так і каже: «Кожна людина має отримати допомогу. Кожен кіт чи собака, які підійшли та потерлися об мою ногу, – мої кіт та собака. Я не потягну їх додому, але зроблю максимум з того, що зможу …»
Для тварини людина – сенс усього життя
Ми не будемо вдаватися до біблійних сюжетів про те, що тварини служать людям. Мова сьогодні про інше – коли людина заводить собі собаку або кішку, вона часто вважає їх іграшкою, якою можна побавитись і кинути. І це, як ніколи раніше, підтвердила ситуація, коли багато господарів покинуло своїх «улюбленців» напризволяще – викинули на смітник, іноді навіть не відв’язавши від ланцюга, змусивши гинути лютою голодною смертю. Скільки було покинутих породистих тварин у дні евакуації? А скільки загинуло дворових? Утім серед нас живуть й інші люди, і війна відкрила їхні серця, показавши, ким вони є насправді. Сьогодні розповідь про тих, хто допомагає не лише населенню деокупованих територій, а й рятує безхатніх та навіть «хазяйських» тварин! Чому це так важливо? Ми не можемо називатися гордим словом «людина», якщо кидаємо на неминучу смерть братів наших менших. Сьогодні багато розповідають про волонтерів, які всіляко допомагають нужденним, але чогось уважається, що не так важливо чи навіть не на часі писати, говорити, кричати про таку необхідну допомогу тваринам! Населені пункти Харківщини під постійними обстрілами, підприємства і бізнес не працюють, жителям громад дуже скрутно виживати, то що вже казати про чотирилапих безхатьків? Навіть людям іноді нічого їсти, вони існують лише за рахунок гуманітарної допомоги. То як бути тим, хто залишився зі своїми підопічними на звільнених територіях? Про це найкраще розповість Михайло Лободенко, людина з великим серцем.
Тисячі подяк, сліз, розбитих сердець.
І сотні людей, які прагнуть допомогти!
Аби зрозуміти, ким для чотирилапих та їхніх господарів нині є Михайло Лободенко, хочу навести слова його рідних. Уся сім’я Михайла не лише з розумінням ставиться до його вчинків, бо утримують кілька чудових песиків, а й підтримує, і не лише на словах. Зокрема, дочка Катерина, каже, що з перших днів війни він згуртував навколо себе команду, яка взялася допомагати тваринам, адже людям завжди допоможуть, а братам меншим… Вона згадати дні евакуації на Південному вокзалі, коли покинуті сіамські та персидські коти, бульдоги, шпіци, ротвейлери бігали вздовж колії. Їх просто кинули, бо не впускали в потяг. З теплого ліжка вони опинилися на морозі без своєї найдорожчої людини… Вони чекатимуть на свого господаря, допоки не помруть від суму та голоду… І майже така історія трапилась у Козачій Лопані, каже Михайло. Там маленький собака протягом 7 місяців сторожував покинутий розбитий будинок. Його господарі поверталися за речами, але не за тваринкою – собаку так і полишили самотньою! Як такого песика можна кинути? А скільки таких болісних історій знає кожен із нас? Тварин, які живуть у звільнених містах та селах, дуже багато і всі вони потребують нашої допомоги. На деокупованих територіях залишилося не більше 10% місцевих жителів, а кількість тварин незмінна або зросла через відсутність контролю поголів’я. Зараз зима і люди повертатися у зруйновані, холодні будинки не будуть. І це велика проблема пережити зиму не лише людям, а й тваринам!
Про свої подорожі в покинуті села Михайло Анатолійович розповідає так:
- Тут усе пахне війною. Повітря, земля та навіть дощ. Людей практично немає. Але ті, хто залишилися, піклуються про тварин, як можуть. Ще є люди з Божою іскрою в серці, які попри обстріли, відсутність тепла та інших комфортних умов знаходять можливість допомогти понівеченим війною тваринам. Ті, хто залишилися, піклуються про тварин, як можуть…".
Подорож до селища Слатине, що дуже постраждало від російських обстрілів, зафіксована за посиланням у цьому відеосюжеті.
А це вже Нова Козача, де волонтерів серця чекають чотирилапі підопічні. Кураторами Козачі є Олександр і Катерина. На цьому відео - відвантаження допомоги в Ізюм, Слатине, Нову Козачу та Козачу Лопань.
Старий Салтів, за цим посиланням - відеоподорож у напрямку бойових дій. У Вовчанську волонтерять Людмила та Жанна.
Михайло Лободенко зазначає: «Були тут аж 25 травня 22р. Селище оживає. В очах людей зникає страх. Я не особливий любитель фотозвітів. По-перше, тут ще треба розібратися, хто кому має бути вдячний. Люди дали притулок і корм багатьом покинутим тваринам. У багатьох будинках по п’ять собак + 3 коти, 8 з яких підібрано…»
Тетяна та її донька Олена годують тварин у селищі Великі Проходи - це наступне відео. Вони – серце Woof Division. «Такі люди, як вони, за зовом серця взяли на себе піклування про тварин…».
У WoofDivision є два девізи – це життєві принципи, про які наголошує Михайло. Перший: від серця до серця – найкоротший шлях. Волонтери WoofDivision годують кинутих тварин у звільнених селищах Харківщини і навіть у темну ніч добрі серця знаходять одне одного. Просто треба бути щирим, чесним у своїх думках, не закривати своє серце від прохань інших, не відводити очі від горя інших. І тоді відбувається магія.
Другий девіз WoofDivision – «ігнорувати гравітацію», тобто одинадцятий місяць війни робити неможливе без підтримки офіційної влади, навіть без багатотисячних ґрантів. Ми не знаємо слова "розпач", зазначає Михайло, але ми знаємо слова "надія", "віра", "самовіддача":
У нашій душі – віра.
У наших очах – надія.
У наших серцях – кохання.
Сьогодні дуже важливо забезпечити тварин ситним дешевим кормом. Навіть на кінологічних виставках дуже багато питомників нині просять допомогти тваринам. І відповідні спілки, зокрема кінологічна, на жаль, не піклуються про них, зазначає Михайло. Годі казати про безпородних котів та собак. Допомога від зарубіжних партнерів, на жаль, в Україні стає предметом спекуляцій. Так, до нас надсилаються дуже дорогі, преміальні корми, які зазвичай рідко хто купує, тож вони часто стають предметом перепродажу. Отримавши такий корм задарма, дехто намагається його одразу реалізувати. Водночас він дуже вишуканий, скажімо, вегетаріанський, а наші собаки потребують в нинішніх умовах іншого – дешевого, багатокалорійного, насиченого білком. Тож команда волонтерів вважає, що корми треба виготовляти в регіоні та робити доступнішими в ціні. Для цього є кілька причин. Перша і найважливіша – триває війна і кількість прихистків для тварин стане ще більшою. Михайло багато їздить областю й розуміє, що люди вже не можуть готувати їжу шляхом варіння. Відіграє роль вартість носіїв, відключення електроенергії та недоступність газу, руйнація інфраструктури, а тварин треба годувати зараз! І це друга причина – відсутність можливості готувати їжу для тварин самостійно в домашніх умовах.
Хто переможе: матеріальна спроможність чи духовні якості?
Нині варто говорити і про відповідальність власників тварин за життя своїх підопічних. Скажімо, пані Любов Анісімова з Харкова у своїй квартирі утримує більше 30 котів та собак, яких покинули господарі. Годує вона й вуличних «безхатьок».
На цих фотографіях пані Любов разом зі своїми підопічними, домашніми та безхатьками
Разом із нею піклуються про котиків її "колеги" - Наталя Омельченко, Ольга Гончаренко, Наталя Тищенко, Олена Волкова. І це лише на території одного мікрорайону. Вони ще задовго до початку війни годували покинутих тваринок, вже як ритуал щодня розвозили куплену за власний кошт їжу та оплачували операції зі стерилізації. Сьогодні ці вуличні тваринки виживають саме за рахунок таких ентузіастів, як вони, які не покладаються на організації та спілки.
У команді Михайла нині вже працює 50 координаторів, які забезпечують понад 10 тисяч хвостатих. Роздаючи корм, вони не вимагають звітів, а закликають допомогти: «Жахливо, але ми часто бачимо поранених тварин і не можемо їх упіймати, щоб полікувати. Зате є люди, які фотографують їх, аби просити помочі в інших, а потім випускають помирати замість лікування!»
Отже, зазначає Михайло Анатолійович, на нас очікує не тільки багато проблем, а й пошук шляхів їхнього розв’язання. Деякі пропозиції вже слід обміркувати зараз. Зокрема, Україна піде європейським шляхом і неодмінно виникне питання контролю популяції безхатніх тварин. Аби попередити можливі негативні наслідки, ми пропонуємо майбутнім господарям проходили попередню співбесіду щодо психологічної можливості утримувати тварин. Мається на увазі не матеріальна спроможність, а психологічні та духовні характеристики, тобто чи варто людині ставати господарем тварини взагалі? Багато людей бере на виховання тваринок, аби приховати в собі егоїста. Так, найбільша біда 21 століття – відсутність спілкування. Тож за спілкуванням із тваринами люди намагаються приховати проблему своєї самотності або здаватися величним. Знов-таки, наші діти спостерігають за діями батьків і наслідують їх. Якщо батьки кинули тварин на очах у дітей, то вони теж так вчинять, бо це було подано як норма. Тож варто замислитися, чи достатнім є принцип матеріальної спроможності для утримування тваринок?
Наступна важлива проблема, як зазначалося вище, – це виготовлення кормів. «Нам треба назавжди відмовитися від преміальних сортів, які насичують ринок, а не шлунки тварин, – зазначає Михайло. – Ось ми отримали дорогий гуманітарний вегетаріанський корм з буряка та моркви, а тваринам треба пережити зиму, тож він не дуже доречний. Я звернувся до виробників і дистриб’юторів з проханням кошти, відведені на рекламу, спрямувати на підтримку безхатніх тварин – це була б найкраща їхня реклама! Жоден не відгукнувся!»
Громади Харківщини здатні забезпечити себе кормом для тварин
З точки зору забезпечення тварин харчем слід говорити про запуск лінії в регіоні із виготовлення власних кормів. Завод в області, здатний себе повністю окупити, коштує близько $150 тис. Для прикладу, Україні передали від американських домоволодінь як гуманітарну допомогу 22 тонни корму за $170 тис. Це разова акція, а створений на таку ж суму завод працював би на постійній основі і забезпечував дешевим кормом наші домогосподарства постійно. Ще краще – поставити такі маленькі заводики у громадах. Вони коштуватимуть близько $7-10 тисяч і здатні забезпечити харчуванням до 2 тисяч голів. Це гарне рішення для громад із забезпечення їжею домашніх тварин. Для прикладу візьмемо Валки та Вовчанськ. При відстані до 200 км вартість доставки корму стане чималою. Одначе тварин на місцях треба годувати щодня. Варити та розігрівати на сьогодні вже дорого. А так кинув жменю корму за 3-5 грн – і тваринка нагодована. І вирішувати цю проблему варто вже зараз – можливості для цього існують.
Регуляція поголів’я безхатніх тварин: ми з Європою чи ні?
Важливою проблемою після війни буде й бачення регуляції поголів’я: відстріл чи стерилізація? У ЄС обрали друге. В Україні, на жаль, домінує перший шлях, на що витрачається більше грошей, ніж на стерилізацію. Тож якщо Україна обрала європейський шлях розвитку, то має бути послідовною й брати приклад з наших зарубіжних партнерів, для яких пріоритетним є цінність життя кожної тварини, бо інакше не варто називатися Людиною.
Але це буде пізніше, після нашої Перемоги. А зараз у холодні зимові дні та ночі наші чотирилапі друзі потребують хоча б мінімальної підтримки, яка допоможе їм вижити! Що може зробити кожен із нас сьогодні? Поглянути навколо і нагодувати хоча б одну безхатню тварину, а краще «взяти над нею шефство»…
Фото та відео з сімейного архіву Михайла Лободенка
та Любові Анісімової
